Це  вже  не  було  несподіванкою,  те,  що  він  пішов  з  життя  на  52-му  році.  З  початку  липня  ми  вже  знали  той  страшний  діагноз -  рак  на  останній  стадії.  Ми знали,  що  йому  залишалося  не  більше  чотирьох  місяців.  Він  не  знав, або не хотів  вірити.

   Ми  відвідували  його  і  в Іллічівську, і в його  сестри  Марини  в  Еметивці,  куди  вона  його  забирала  на  деякий  час.  Хоч  син  з  ним  поспілкувався  декілька  разів.  Донька  і  без  того  жила  поруч  з  ним  останні  роки  чотири.

  Помер  Саня  23  вересня  2015  року.  Вже  на похороні  не була. Так  сталося, що  крім  мене не було  кому  повезти  учнів  на  турнір дебатів,  Та  і  в  Іллічівську  збиралися  ті,  хто  дуже  шанував  Бедікяна,  вважав  його  чудовою  людиною, педагогом  від Бога.  А  я  якось  не  вписувалася  в  цю  спільноту,  бо  колись, 20  років  тому,  я  сама  пішла  на  розлучення  з  ним.

  Я  не  кажу,  що  він  не  достойний  тих  слів,  що  про  нього  казали. Ні, так  і  є -  чудова  людина,  чудовий  педагог.  Так  було -  для  не  рідних  він був  близьким  другом, всього  себе  віддавав. Тільки не  родині  і  дітям. У 90-х  роках  в  кризу  він  повертався  додому  запізно, коли вже не працювали магазини. Отож я з малечами  і  в  чергах  повинна  була  бігати  сама. Всюди сама. Навіть  свята  і  вихідні, коли  він  інших  дітей  возив  в  походи  і  експедиції. Він  приводив  всиновлювати   чотирнадцятирічного хлопця, і  при  цьому  гаркав  на  своїх,  яким  було  три і п'ять.  І  дома  він  ставав  втомленим, знесиленим. Він  допомагав, але не настільки, скільки  очікувалося  як  від  чоловіка.

   Поки я  сиділа  з  нашими дітьми,  мої  друзі  по  дитячим  турклубам  стали  його  друзями. Він і  роботу  таку  обрав, взявши з мене  приклад. Він  і  ідеї  деякі  з  моїх  підхопив  та  став  втілювати в життя. А  коли  прийшов  час  мені  вийти  на  роботу, хотів, щоб  я  при  ньому  як  секретарка  була. Коли ж я захотіла  свої  проекти здійснювати, навіть  зрадницею назвав. 

   Коли  я з  ним  розлучалася, то  наші  спільні  друзі  педагоги-туристи  мене  не  розуміли.  Тільки  одна  людина  тоді   сказала  з  розумінням, це  був  Михайло  Кордонський: "Ви  дві  сильні  особистості, які  не  змогли бути  разом, на жаль".

  Можливо. Потім,  коли  через  два-три  роки  образи  пройшли,  то  ми  навіть  залишилися  добрими  друзями.  Але, коли  після  смерті  батьків  він  кликав  назад,  я не  повернулася.  Бо  залишилися  тільки  дружні відчуття,  а  любові  вже  не  було. Без  неї  я  не  могла.

  Так,  за  ці  роки  Саня  дійсно  і  великим  педагогом  і  Великою  Людиною  став. Це  правда.  І  нехай  йому  земля  пухом  буде.  Спомини  залишилися  добрі.