Сьогодні  був  символічний  сон:

  Я  в  школі,  заклопотана  справами, та згадую, що біля школи  чекає  мій  перший  чоловік, і  що  час  зустрічі  вийшов. Я  виходжу, бачу  його,  але  він  вже  збирається  піти. І йде. І такий молодий, як  ми з  ним  познайомилися. З ранцем  або  рюкзаком. Я  щось  мала  йому  передати.

   І  я  починаю  його  кликати, щоб  зупинити,  але  якось тяжко кричати, та голос  хриплий. А  він  не  чує  та  йде далі. Рази  три-чотири  гукала, та не зупинила. Він вже  на  інший  бік  траси перейшов.  Хочу  й  сама  перебігти, сподіваючись, що  наздожену, але він десь  зникає. Мабуть вже сів  в  автобус. Або просто розчинився. Бо біля автобусу  я  його не бачила.

  Я  витягую  мобільник, щоб  йому  подзвонити, зупинити. Але  з  жахом  розумію, що нещодавно  придбала новий, де  немає жодного  номера, тим  паче  його  номера. І  розумію, що не  встигла.

  Прокинувшись, розумію, в чому символічність  цього  сну. 

  Донька, яка  живе  у  батька  в  Іллічівську, три дні  тому  сказала, що  в  нього  виявилася  остання  стадія  раку. Лікарі  вже  не  беруться лікувати, лише  кажуть  кріпитися, а йому  колоти  знеболювальні.  Там за ним слідкує  одна  з  його  останніх  жінок, крім  того  і  сестра  зараз  стала  їздити. Я  з  ним  розлучена  вже  років  двадцять.

  Хотіли  лише,  щоб  я  з  сином  приїхала, щоб  встигнути  його  побачити. Особливо  сину...

  Але  йому (чоловіку)  не  зразу  сказали  про  діагноз. Тому  не  хотіла  поспішати. Може  ще  кілька  місяців  поживе. А  наш  приїзд,  як  попереднє  прощання, не  хотілося  поспішати.

  Я  ж  років  15  в  Іллічівську  не  була.  А  з  сином  в  них  років  десять  тяжкі  стосунки. Та син не зразу, але погодився  поїхати. Донька лише сказала, що краще вже наступного  тижня.

  Сподіваюсь, що встигну. Хоча  саме я  таких  прощань не люблю. Може  йому  побачитися  з  сином  більш  потрібно.