У  середу  поїхали  до  Іллічівська, щоб  син  побачився  з  батьком. Скільки  вони  не  спілкувалися  навіть не  скажу, може близько двох  років. Ще років  п'ять-шість  тому  якось  на  першому  весіллі  доньки  їм  вдалося  добре  поспілкуватися, що навіть з'явилася  надія, що  стосунки  між ними  владналися.  Але  через  пару  років  знов  все  погіршилося, коли  одного  разу  Саня  без  попередження  приїхав  на  його  день  народження. Отож  після  цього  батько  й  не  намагався  з  ним  спілкуватися.  А  останні  роки  два  взагалі  навіть  не  питав  про  сина.

   Але  тут  і  сестра  Сані  і  одна  з  його  жінок, що  зараз  доглядає,  попросили, щоб  ми  приїхали. Спочатку  син  не  хотів, потім  погодився.

   Все  вдалося.  Вони  довго  говорили. Якщо  з  іншими  Саня  не  міг  більше  півгодини  балакати, іноді  й  більше  п'яти  хвилин,  то  з  сином  він  говорив  більше  двох  годин.  І  якщо  спочатку  був  знесиленим, то потім  навіть  натхненим  та  трошки  енергійним  в  бесіді. Син  каже, що  навіть  той  поділився  своїми  планами  на  майбутнє. Виявилося, що  діагноз  йому все ж таки  не  назвали.  Отже  він  ще  сподівається  одужати.

   Може  так  і  краще.

   Думали  трошки  погуляти  Іллічівськом. Тут  мої  діти  народилися.  Син  хотів  трошки  пофотографувати.  Але  часу  майже  не  залишилося.

   А  я  вже  давно  не  була  тут, років  п'ятнадцять. Останнього  разу  -  на  похороні  матері  чоловіка.

    Донька  до  батька  переїхала  років  чотири-п'ять  тому.  Це  сталося, коли  вона  вперше  не  поступила  до  консерваторії  та  стала  розлучатися  з  першим  чоловіком.  В батька  їй  легше було  пережити  цю  неприємну  ситуацію  в  житті.  А  потім  там  знайшла  нових  друзів  та  повертатися  до  Одеси  не  хотіла. Пізніше  закохалася  в одного з  друзів  з  тої  компанії, яка  з  її  батьком  ходила  в  походи. Тепер  вони  разом.

  Але  це  вже  інша  історія.